Патріотична сторінка

    Хата – означення традиційного українського житла. Вона стала прообразом будівель трипільців. Хоча хати будувались невеликими, проте були теплими, чепурними, бо прикрашалися розкішними квітниками. Традиційний тип української будівлі – хата з білими помазаними стінами. Покрівлю робили чотирискатною та покривали рівними снопами житньої соломи.

     Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований.

     Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання.

     Українська садиба зазвичай обносилась огорожею та складалася з: подвір’я, пасіки, хати  (світлиця, кухня, сіни, піч, припічок, комірчина, чулан, ганок, стріха, призьба), зимівників. Двір був відкритий, житло і господарські будівлі були розкидані по садибі.

     Хатній інтер’єр: стіл, лави, ослінчики, скрині, ліжка, ліжники, мисники, вишиті рушники, фіранки (на вікнах). Піч, стіни та сволоки оздоблювалися візерунками.

Подвір’я мало огорожу – паркан, пліт, тин з перелазом, ворота, хвіртка. На подвір’ї – хлів для рогатої худоби, стайня для коней, саж, кармник (для свиней), клуня, сінники, сарай, повітки (для зберігання реманенту).

     В залежності від регіону існували й інші споруди двору: млин, вітряк, олійниця, крупорушка, коптильня, сушарка, зимарка, шалаш. На подвір’ї – криниця-журавель, біля хати на дереві – лелечине гніздо.

     Кожна українська хата мала садок (фруктові дерева), квітник (чорнобривці, любисток, рута, м’ята, мальви, руж), соняхи, калину при криниці, дуби на леваді, грушу на межі, тополі при дорозі, верби біля ставків тощо.

Українська кухня

      Українська кухня багата, смачна та корисна. Сало, борщ, пампушки та вареники – що є смачнішим від української традиційної кухні.

      Хліб належить до особливо шанованих символів українського народу. Хліб-сіль на вишитому рушнику – це наш звичай. Ним зустрічають гостей та проводжають в дорогу. З давніх-давен батьки привчали дітей до традицій – берегти хліб. Ще з молоком матері дитина всмоктувала в себе пошановане ставлення до святая святих – хліба. На весіллі в урочистій церемонії староста вирізав верхівку короваю  й підносив її на тарілці молодим, а гостям роздавали шишки.

     Сало любить кожен українець. Один німецький етнограф позаминулого століття пропонував надати колір прапору України білий з рожевими прожилками, бо українці понад усе люблять сало, як ведмеді мед.

      Вареники полюбляють теж усі: з вишнею, сиром, картоплею та капустою. Був звичай готувати вареники, щоб телилася корова, щоб теля було міцне і в господарстві процвітала родючість.

     Борщ традиційна страва на Україні. Є навіть такий вислів, який раніше вживали до втомлених людей: “Сідайте борщувати”. А якщо потрібно було доробити якусь справу: “Давайте доборщуємо цю роботу”.

Система харчування українців.

      Традиційними способами  обробки продуктів для приготування їжі були переважно варіння і тушкування , меншою мірою  - печіння та смаження, пряження. Заготівлю продуктів на запас проводили теж засобами термічної обробки, а також без термічної ферментації та в’ялення.

Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу притаманні своєрідні звичаї, пов’язані з приготуванням повсякденних і ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез. Святкові страви готувалися рецептами повсякденної кухні, але при цьому мали вищу калорійність, завдяки м’ясним, рибним, жировим компонентам.

      Традиційна національна українська їжа та страви: борщ, юшка, затірка, локшина, галушки, вареники, вар’яниці, смаженя, крученики, кльоцки, куліги, крупник, каша-лемішка, соломаха, жур, кваша, пампушки з часником, книші з олією, гречаники, перепічки, малаї, пундики, млинці, коржі, деруни, капусняк, узвар, печеня, душенина, драглі, гишки, товченики, мамалига, варенуха, сирівець, пироги.

Обрядова їжа.

     Весільна обрядовість: коровай, шишки, весільні калачі (Закарпаття), перепійці, качки, верч (Полісся), лежень (Правобережжя), дивень (Південь).

     Поховальна обрядовість (обід, гобід, вобід): коливо, канун.

     Різдво: кутя, узвар; у Великий піст - хрести з тіста; Великдень – паска, кров’янка, книш, ковбаси, крашанки, писанки; косовиця та жнива – мандрики (печиво з тіста для дітей); Маковій та Спас – шуліки (коржі – їли з маком та медом); осінні свята – балабушки (тісто замішане на воді, яку дівчата приносили з криниці у роті; дівчата ворожили на Андрія), калита (великий корж, який підвішували в хаті до сволока, символ зимового сонцестояння).

     Калина та верба – рослинні фольклорні символи України (“Без верби та калини немає України”).

     Калина – символ нескореності, вірності України (кущ калини під вікном, кетяги калини між шибками у вікні взимку). Народ шанує її за пишну вроду та цілющі властивості. Немає такого села, де б за тином чи біля криниці, у лузі чи на березі водойми не росла, не квітла калина рясним білим цвітом навесні, не рум’янила червоними ягідками аж до весни. Калиною прикрашали весільний коровай.

     Верба – символ рідної домівки, близьких людей. Ритуальне значення верби – шуткова, вербна неділя, перші котики перед Великоднем. Верба – це універсальний символ прадерева життя, а Великодна верба – його живий образ, уособлення працездатності й родючої сили. Вона – образ весни, Батьківщини, України і, одночасно жіночого смутку та вдівства. Освяченою на вербовому тижні гілочкою верби вперше виганяли  на пашу худобу. З верби робили колиску  аби дитина гарний сон мала та злії духи їй не ввижалися.

     Тополя – символ вроди української дівчини (струнка як тополя), оберіг хати, подвір’я. Про тополю  написано багато пісень, складено легенди.

      Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області.  У с.Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т.Шевченко, І.Рєпін, М.Лисенко. Обхват його сягає 8 метрів. Під час грози електричні розряди найбільше “притягує” дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева – 54 припадає на дуб. Дуб, як і інші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.  Матері своїм синам на сорочці  вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які повір’ям, додавали під час сну сили.Коли в сім’ї народжувався хлопчик, біля хати садили дуба.

      Чорнобривці, мальва, ружа, червона рута, барвінок, липа, чебрець, очерет, акація, терен, м’ята – невід’ємні квіткові символи (регіональні) подвір’я українського помешкання.

     Чорнобривці – з давніх-давен прикрашали сільські подвір’я і так ввійшли в сільський колорит, що їх стали вважати символом України. Вони згадані в художніх творах, народних і сучасних піснях, казках, бувальщинах та вишиванках.

Мальва – символ любові до рідної землі, до свого народу, до бальківської хати. Уособлює духовне коріння людини.

      За українськими народними уявленнями – барвінок – символізує трійцю: дитинство, зрілий вік, старість; батька, матір, дитя; весну, літо, осінь. Живучість і витривалість барвінку, краса його цвіту оспівані в багатьох народних піснях. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара та дівчини Вінки. Його садять біля хати, він зеленіє навіть під снігом. В українському фольклорі це символ молодості, кохання та шлюбу. Вінком, сплетеним із барвінку, прикрашали голову нареченої на весіллі. На Бойківщині збирання барвінку для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Разом з ягодами калини, колосками жита, васильками, барвінком прикрашали весільне дерево – гільце.

      Соняшник – символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту. Він – чи не найсильніший серед квітів, що знайшов своє місце під Сонцем.

      З давніх часів в Україні освячували мак та ним обсівали людей та худобу, оскільки вірили, що мак має магічну силу, яка може захистити від будь-якого лиха. Тендітна квітка несе в собі пам’ять роду. Дівчата, в сім’ях яких були ті, що загинули, вишивали з любов’ю та смутком візерунок маку на сорочках, а на голову вдягали вінок з семи маків, обіцяючи цим ритуалом зберегти та продовжити свій рід.

      За легендами квітка лілії – це символ дівочої чарівності, чистоти. Якщо добре пригледітися до контуру геометричного зображення цих квітів, то можна побачити силует пари птахів – знак любові.

      Васильки або волошки – символ ніжної та тонкої душевної краси, справедливості й святості, душевної чистоти, скромності й привітності. Назва квітки, говорить легенда, походить від імені хлопчика Василька, якого русалки на Зелені свята заманили в поле й залоскотали – і він перетворився на квітку, звідси її назва. Вважається, що васильки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей – витівок лукавого. Тому їх навіть вирощують присадибах, освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з васильків, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають  у домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі та галявини, де гуляли дівчата й хлопці.

Вишня – символ рідної домівки, символ матері, материнської любові та відданості. А також символ вродливої дівчини, молодої нареченої. В знаменитому вірші Т.Г.Шевченка описано життя українського села:

                                   Садок вишневий коло хати,

                                   Хрущі над вишнями гудуть,

                                   Плугатарі з плугами йдуть,

                                   Співають ідучи дівчата,

                                   А матері вечерять ждуть.

    Українці відтворюють ці символи у вишивці, рушниках, у розписі посуду, в кованих виробах, у різбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печей в хатах, гончарних виробах, у гравюрі та ін.

     Зозуля – символ суму і вдівства, весни і водночас нещастя, туги за минулим і страждань нерозважливої матері. Вона має віщий дар – “кукує” людині літа, щасливе або нещасливе заміжжя. Може бути передвісником доброго чи поганого врожаю: коли закукує на голе дерево – бути голодному літу, а якщо дерево вже розпустилося – то чекай доброго врожаю. У вирій вона відлітає раніше, щоб вікрити його для інших. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гнізда. У народних піснях її порівнюють з матір’ю, яка побивається за своїми дітьми та називають лагідно “зозуленькою-матінкою”.

      Улюбленим птахом на Україні є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання – Леля. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір’ї добрих людей.  Лелека – священний птах, покровитель сім’ї і рідного дому. Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя, батьківщини.Він приносить з вирію дітей. Жінки, які побачили вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Особливу увагу наші предки приділяли появі перших перелітних птахів. Вони не просто несли на крилах весну, а прилітали з вирію – від богів, тому й самі мали чарівні властивості. Були широко розповсюджені різноманітні гадання «на першого птаха». Вважалося, що коли молода дівчина рано навесні перший раз зустріне пару лелек, то цього року виіде заміж, якщо ж самотнього – ще буде дівувати. Якщо дівчині часто сняться лелеки – треба чекати старостів до хати, заміжній жінці – вона завагітніє. Коли чорногуз сідав на дах під час весілля, очікували швидкого поповнення в сім’ї. Якщо в перший день, коли в домі з’явиться маля, над ним покружляє білий лелека – новонародженого чекає щаслива доля. Коли навесні вперше зустрінеться лелека в польоті – рік буде щасливим, стоячий – у цьому році не пощастить.  Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Цей птах за повір’ям, маєх риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буду щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Обнад для лелек робили виняток. З ними розмовляли, “радилися” як з членами сім’ї.

                                                             Летіла лелека, летіла здалека,

                                                             Та й сіла на хаті зірки рахувати.

                                                             Не їла, не спала, всю ніч рахувала.

                                                             А вдосвіта збилась, зоря покотилась

                                                             Упала додолу на піжмурці в колу.

Символом матері є ластівка. 22 вересня святкували свято покровительки матері – породіллі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Ластівка – символ добра і зла; весни і відродження. Вона – Божа пташка, а тому вбити її великий гріх; зруйнувати гніздо – накликати на себе велику біду. Благословенний той дім, на якому поселиться ластівчина сім’я. Божа благодать на ластівці через те, що в час, коли іудеї розпинали Христа, ластівки крали в них цвяхи.

      ВОРОН - проклятий птах, про що свідчить його чорний, тяжкий колір. Бог прокляв його, бо він не повернувся до Ноєвого ковчегу. Крик ворона чи його брата крука - на чорне лихо. І дуже рідко - на зміну погоди.

З іншого боку, ворон - священний птах: його не можна ні лякати, ні проганяти, бо він символізує невідомі людині сили і попереджає про лихе. Отже, не приносить злого, а попереджає про нього!

В загальному, вважається зловісним птахом, котрий пов'язаний зі світом мертвих. Його колір свідчить про чорну, диявольську природу: і нечиста сила, і душі злих покійних людей, і лиха відьма мають ворона постійним супутником своїх злодіянь -в нього втілюються, використовують як помічника.

Однак, в зв'язку з тим, що ворон живе довго, навіть до трьох сотень літ, він, маючи значний життєвий досвід, володіє дуже важливим умінням - проникати у таємниці світу: передбачає різні події, особливо, сумні; дає поради в складних ситуаціях, зокрема, воїнам у боях; приносить звістки, правда, завжди трагічні (в народі так і кажуть: «Ворон кряче на нещастя!»); навіть охороняє скарби і тіла убитих воїнів; передбачає зміну погоди (якщо ворон кряче - то це до нещастя, а якщо ворона - то це на дощ). Останнім підтверджується те, що ворон завжди чорний і білим ні за яких умов не буває, а ворона, вважають, може бути білою. Біла ворона - це символ чогось рідкісного, незвичайного, якого, в принципі, не повинно бути, але воно з дивовижних причин існує...

     ГОЛУБ - Символ Святого Духа. А також - щирої любові, злагоди й ніжності. Голуб і голубка в парі - символ вічної й вірної любові. Для всього людства-це птах усеземної любові, птах миру. За переказами, душа людини по смерті перетворюється в голуба. Особливою любов'ю користуються за те, що в час, коли Христос помирав, розп'ятий на хресті, й прийшли воїни, аби перебити його гомілки, голуби кричали: «Вмер! Вмер!»- і Христа залишили в спокої...

Вважається, що хата, де водяться голуби, ніколи не знатиме пожежі.   Як «Божа птиця», є символом чистоти і очищення, навіть жертовності. Його зображення часто застосовується в обрядово-ритуальному значенні, зокрема, фігурки голубів вишивають на рушниках і такими ж фігурками прикрашають весільний коровай. За багатьма повір'ями, голуба не можна ні вбивати, ні вживати в їжу, бо це - великий гріх, за яким не минути нещастя.

        ЧАЙКА - символ засмученої жінки, котра стала чайкою по смерті свого чоловіка. А також символ матері - України, яка породила діток своїх при битій дорозі, тому доля в таких дітей - нелегка, а доля матері - сумна. Бо надто багато кривдників проходять битою дорогою життя і кожен з них щось має недобре до її потомства. Тож матері залишається одне: побиватись за дітьми...

     ГОРОБЕЦЬ - проклята Богом пташка. Горобці не благословенні до їжі; Бог сплутав їм ноги, і вони не ходять, а стрибають по землі; їм Господь заборонив вилітати в теплі краї, через що їх дуже багато гине взимку. А все це з тієї причини, що в час розп'яття Христа горобці кричали: «Жив! Жив!» - й іудеї ще більш жорстоко мучили Ісуса, аби смерть його була ще важчою і більш мученицькою...   Коли горобець б'ється в шибку, то це означає попередження про недобрі вісті, навіть про покійника в хаті...  Окрім цього, він символізує спритність, моторність і злодійство, точніше, спритність і моторність горобець виявляє заради злодійства. Недобра слава горобця підсилюється ще й тим, що він, як вважають, є єдиним птахом, котрий в'є гніздо на Благовіщення - це в той час, коли говориться: «На Благовіщення навіть пташка гнізда не в'є!».

        ДЯТЕЛ - такий же передвісник лихого, як і сорока. Коли він стукає в ріг дому, то передвіщає про смерть когось із домашніх. Тож і звук його стуку об деревину схожий на забивання цвяхів у труну...

Хоча в багатьох повір'ях вважається священним птахом, який має доступ до Небесного вогню, бо й своє гніздо в'є на дереві якнайвище, де дятлову домівку взимку сковують морози, а весною відкриває грім-блискавиця. Саме цим у своїй символіці дятел відрізняється від одуда.

       ЖАЙВОРОНОК - символ єдності Землі й Неба; він - співець хліборобського поля і небесної блакиті, бо своїм співом возвеличує хліборобську ниву до небес, а небесну блакить опускає до хліборобського лану...

Він - чиста «Божа птаха», яка приносить весну на поле, бо першим з польових птахів повертається з вирію. Поле, над яким співає жайворонок, в належний час обігріється теплим Сонцем і зроситься благодатними дощами. Вважається, що з прильотом жайворонка треба розпочинати оранку і сівбу. Кажуть, коли жайворонок співає високо в Небі, то він молиться Богу, а як замовкає, то летить до Господа на сповідь...

     КРУК - символ лиха, притім, лиха чорного і смертельно-небезпечного, бо він належить до небагатьох птахів-трупожерів. Крук - птах-зловісник, який має зв'язок з душами померлих, атому знає, яка душа має перейти у потойбічний світ. Правда, коли крук прокричить над людиною чи над її домівкою, це не обов'язково віщує смерть, а може бути простим попередженням про якусь життєву біду, сімейне лихо чи нещасний випадок.  Дехто вважає, що сам чорт набирає подоби крука і прилітає до людей, щоб вчинити їм щось зле: принести шкоду будівлям, спричинити падіж худоби чи неврожай і навіть підпалити оселю.  Тому після зустрічі з кругом варто, повернувшись лицем до сонячної сторони, перехреститись і попросити у Господа захисту від всілякого лиха для себе, для своїх близьких і рідних, для своєї домівки.

    КУРКА - символ материнства, ніжності й турботливості, розсудливості та мудрості в старенні до потомства. В той же час, курка може уособлювати недовірливість та нерозважливість, що породжує беззахисність. Тож стає символом безсилля та кволості, слабкості по відношенню до себе самої та до інших. Через це кажуть: «Курям на сміх» - якщо їм на сміх, то безпораднішого вже немає. Таке безпорадне, що аж кури сміються...

ЛЕБІДЬ - символ Божественного; білий лебідь - символ Сонця і Добра, краси і вірного кохання. Вищий вияв вірності - лебедина вірність, а останній і найвагоміший життєвий крок — лебедина пісня...

Чорний лебідь - символ злих сил, самотності й смерті.  Як «святий птах», він наділений незвичайно чистою і величною красою, в якій поєднуються сила і ніжність, пристрасть і духовність, вірність і жертовність.  Лебідь і лебідка - символ безмежного кохання і непорушної вірності. А це від того, що лебеді, з ласки Божої, володіють тільки їм доступною таємницею - таємницею вічного кохання, котре закоханим за їх вірність і жертовність віддячує духовним безсмертям. Як цього досягти, знають тільки лебеді у своїй лебединій вірності і вони про це співають тільки у своїй лебединій пісні.  Однак, щоб людина цю пісню зрозуміла, вона має навчитись лебединої вірності.

    ОДУД - вважається нечистим птахом, до того ж смердючим та огидним, котрого навіть бридко взяти в руки і через це його стороняться інші птахи. Існує повір'я, що в людини, котра голодною почує одуда або візьме його в руки, протягом року смердітиме з рота. Або, якщо хтось довго дивитиметься на одуда, то наживе собі зоба. Зв'язок одуда з нечистою силою виявляється у пов'язаних з ним прикметах: коли одуд стукає в кут хати - когось з домашніх чекає смерть; якщо у вікно чи двері - чекати морозу або дощу; якщо одуд кричить, то частіше на неврожай, аніж на врожай. То він є птахом, якого треба уникати...

    ОРЕЛ - символ відваги і сміливості, справжньої гордості та чоловічої краси. А ще він символізує зарозумілість і самовпевненість - тоді його політ може завершитись падінням...  Однак, він був і залишається цар-птахом. Його не можна вбивати, особливо, якщо він дивиться не на мисливця, а в бік. Коли ж дивиться на мисливця, то, тим більше, рука на нього не підніметься... А коли загине, то його не їдять черви, і тіло орлове не гниє, а засихає, вбираючи сонячне проміння і подих вітру з небес.   Хоча він вважається царем птахів і господарем позахмарних висот, однак його символічне значення поступається символіці сокола.   Вважають, що орли можуть залишатись на зимівлю. Тоді господарі, в котрих є худоба, мають зробити все, навіть пожертвувати частиною худоби, аби ці горді птахи взимку не загинули від холоду. Допомігши, жоден господар у збитках не буде - орли вміють віддячити щедродавцям не тільки поверненням втраченого, а й розширенням багатства.   Орел, як відомий птах Фенікс, здатен омолоджуватись і повертатись до нового життя: коли він остаточно старіє (а показником цього стає сліпота очей та відростання дзьоба до непридатності), то здіймається у небесну височінь і звідси каменем падає вниз на скелі, щоб відламати потворний дзьоб; після цього, викупавшись у золотому озері, гріється в сонячних променях, а, зігрівшись, скидає з себе пір'я і знову стає пташеням, готовим вирости у гордого і відважного молодого орла.

То він є царем птахів і господарем повітряних висот не стільки тим, що є сильний і гордий, а більше тим, що може знову і знову повертати собі втрачені сили та зневажену гідність...

ПІВЕНЬ - символ вогню і войовничості. Він - уособлення пильності, завдяки чому стає передвісником біди: пильнуючи, першим помічає небезпеку і попереджає про неї. Півня боїться всяка нечисть: навіть чорти та відьми не можуть з ним упоратись - як він закукурікає, вони щезають або гинуть! Його агресивний, бійцівський характер має, в основному, зовнішній вияв, а внутрішньо він — господар, глава сім'ї. Він більше відчайдушний, аніж сміливий; у нього більше полохливості, аніж мужності. Тому й не любить суперництва, намагається бути єдиним лідером. Він може й атакувати грізного ворога, і втікати від нікчемного, але нахабного суперника. Вміє ризикувати в очевидно програшних ситуаціях і хвалитись нікчемними здобутками.  Він - сміливець і боягуз, боєць і задирака, господар і хвалько - і все це в одній особі!  Півень - помічник людини в її протистоянні злій силі. Це він своїм співом заганяє всяку нечисть і лиху силу в її темні місця, і вона мусить залишати наш світ, не довершивши своїх чорних справ. Таким чином, півні врятували не одну смертну людину від жахів і злих духів. Навіть покійник, що хоче вийти з могили, побачивши півня, повертається назад.   Півень дружить із часом - чітко співає опівночі й над ранок. А коли невчасно - то на зміну погоди, або сповіщає про загрозу...

      РЕМЕЗ - птах дуже рідкісний, а синиці майже брат. Особливий тим, що в'є своє гніздо не в дуплі чи на суку, а підвішує на гілці. Таке гніздо має магічні властивості, особливо, коли його освятити на Великдень. Якщо його тримати в хаті, то воно вберігає домашніх від багатьох хвороб і виступає оберегом оселі.

      СИНИЦЯ - вісниця всього доброго, легкого і веселого. І сама живе легко і весело: мало їсть-п'є, зате багато радіє своєму пташиному життю, Сонцю і Небу, котрих славить своїм особливим співом. Люди принаджують її годівницями, щоб у її співі - свисті вловити натяк на своє майбутнє. Синиця висвистує людям їх завтрашній день, тільки треба вміти прочитати - вловити в її співові зрозумілий для себе зміст. Знається вона і на близьких прогнозах: якщо б'ється в шибку, то звіщає про гостей.

      СОВА - символ мудрості й потаємних знань, і. водночас, нещастя і смерті, про що вона повідомляє своїм зловісним і тривожним нічним криком. Лише їй відомо, як мудрість життя приховується таємницею смерті... Ще її називають пугачем, бо вона лякає, кричить тільки на біду. Сова - символ темного і похмурого, бо боїться і не любить сонячного світла і дня, ховається в темряву та в ніч. Вона тому символ смерті та пітьми, що не боїться ні того, ні іншого. За переказом, коли душа вилітає з тіла, всі птахи лякаються, лише сова спокійно спостерігає смерть.

Своїм лукавим сміхом сова дурманить подорожнього, збиває на манівці і навіть віщує близьку смерть. Здатність сови бачити у темряві говорить не тільки про її прозорливість, а й про мудру обережність: вона так глибоко знає таємниці цього світу, що вважає за необхідне берегтись його.

СОКІЛ - його символіка - найвища: сокіл -благословенний Небом синтез розуму, мужності, молодості і сили: з давніх-давен був символом Першобога - Рода, охороняв Дерево життя, що знаходилось у Вирії, і саме звідти приніс на землю іскри Небесного вогню.  Сокіл вважається посередником між світами, бо в нього найясніші очі та найшвидші крила, і це дозволяє йому переносити душі покійних у потойбіччя. Він знає місцезнаходження озера Живої Води, долітає туди і встигає повернутись до земного світу, щоб порятувати потерпілого від смерті.

Завдяки своїм видатним якостям, сокіл всюди буває і все бачить, тому, по-перше, може розповісти про всяку правду і неправду, з якими довелось зустрітися, і, по-друге, здатен бути в ролі єдиного свідка найпотаємнішого дійства, навіть такого, як смерть. Зокрема, тільки від сокола згорьована мати може дізнатись про долю-недолю свого єдиного сина, якого чекає - недочекається, а сокіл скаже їй правду і нічого не приховає.  Окрім всього, сокіл має і магічну силу: його ім'я згадується в добрих замовленнях...

       СОЛОВЕЙКО - Свята і вільна Божа пташка, співець добра і кохання, символ весни і волі, високого натхнення і неперевершеного таланту. Виконати свою роботу так, як виконує свою соловейко, не здатен жоден інший птах: соловейко — найдосконаліший співочий талант пташиного світу. Навіть люди рівняються на нього, тому і кажуть про талановитого співака: «Співає, як соловейко!». Його спів настільки високий і чистий, що людина, слухаючи соловейка, підноситься духом, очищується душевно і втішається чуттями.  Він - передвісник справжньої весни в лісах та гаях, але тільки тоді розпочинає оспівувати весну, коли нап'ється води з березового листя, і співає доти, поки не перецвітуть сади. Обсипається цвіт - поступово стихає солов'їний спів.  Здавна соловейко вважався улюбленим птахом богині Лелі: як вона леліяла своєю увагою та покровительством молодих дівчат, так і він леліє своїм співом весну, людську душу і навіть кожне деревце, з якого можна почути його витьохкування.  Має соловейко і свою магію: якщо співає він у пізню пору літа, треба готуватись до великої біди...  Цього співучого птаха настільки люблять всі, що назва «соловей» поступилася лагідному слову «соловейко»!

       СОРОКА - символ лихого, бо служить лихому. Якщо вона комусь стрекоче - то на неочікуваних гостей або попереджає про малоприємну звістку. Тож її стрекіт провіщає тільки лихе.  За переказами, сороку створив сам чорт і вона служить йому замість коня. Тож, очевидно, це лихий ганяє сороку по світу і вона приносить звістки, які сварять людей одне з одним. Ця птаха ще жодного разу не принесла на своєму хвості нічого доброго чи правдивого.   Її не любить навіть домовик. А відьми, відлітаючи творити щось лихе, перетворюються у сорок. Тому вважається: щоб захиститись від відьми, треба на воротах чи на вході до господарства підвісити вбиту сороку. Між іншим, труп сороки служить оберегом домашніх тварин не лише від відьом, а й від всіляких хижаків.

      ЖУРАВЕЛЬ - названий «Божою птицею» або «птахом Сонця». Журавлині відльоти у вирій особливі. І не лише формою польоту - відомим журавлиним ключем або клином, а й самим змістом та метою осінніх та весняних перельотів.   Повертаючись з вирію весною, журавлі несуть з собою людські душі, котрі поселяться у немовлят, що народяться весною і влітку. Тому «кру - кру», яким журавлі повідомляють про свій приліт, веселе і щасливе. Отож, коли люди бачать весняний журавлиний ключ, то кажуть, що це не журавлі, а «веселики» летять, (бо в слові «журавлі» є щось від жури - журби) та несуть з собою безжурну весну та щасливе літо.  Коли ж журавлі відлітають у вирій, то їхнє «кру - кру» відчутно сумне і дійсно журливе (а тому й журавлине!), бо несуть вони з собою душі покійних і грішних людей, яких чекають післяжиттєві муки за вчинені прижиттєві гріхи. Тривожити журавлів, що відлітають у вирій, це все рівно, що тривожити душі людей при їх відході до іншого світу.

Вишиваний рушник – це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук. Головним символом на рушникові є символ Матері, в основі якого 8-кінцева зірка. Обрамлює цей символ гірлянда з квітів, що символізує матір, її особливе місце в продовженні життя та роду.

       У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був  неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали, проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали хліб на столі.

       Рушник – невід’ємний символ хатнього інтер’єру, гостинності українського народу (хліб, сіль, гілочка барвінку на рушникові, рушник на кілочку біля хати, “рушник на кілочку – хата у віночку”).  Види рушників: утирач, гостинник, стирок, стирач, покутник, подарунковий, обереги, сімейні та ін.

= Балада про рушник =

Одного разу хлопчик запитав у матусі .

 Матусенько, мила! У бабусиній скрині я знайшов ось цей рушничок. Смуток, печаль і журбу навіяв він у мою душу та серце.

Чому всі рушники веселі, радісні, квітучі? А цей якийсь особливий - сумний і невеселий?

- Добре, синку. Розповім я тобі сумну історію цього рушника, який вишитий червоними і чорними хрестиками.

Був час, як почав на землі люд вими. Від якої хвороби, того ніхто не знав. Не жалувала та хвороба ні молодих, ні старих.

А жила собі в селі бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловіка і п'ятеро діток. Лише найменша Іванка ще здорова.

Пильнує матінка за донечкою, як за скарбом найдорожчим. Але не вберегла. Почала сохнути Іванка. Тане на очах. А ще просить матінку:

- Врятуй, мамо, я не хочу помирати!

І так ті оченята блищать, що бідна жінка місця собі не знаходить.

Одного вечора до хати прийшла якась бабка старенька. Як і коли прийшла Марія не чула.

- Слава Богові, - привіталася. - Що, помирає остання? - А могла б жити!

- Як? Бабуню сердечна, я Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в самоті на старість!

Стара взяла до серця той плач і мовила:

- Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягнись, що нікому не розкриєш цієї таємниці.

- Присягаю, - мовила Марія.

Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато розвелося, зла, заздрощів. На людях хреста нема.

А чорти втішаються і всіх на кому не видно хреста убивають. Дам я тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести.

 Та ший чорні або червоні, щоб чорти здалеку виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки побачиш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дитячу сорочечку. Світять назавтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила.

А донечка здоровшала щодень і просила маму:

- А виший іще терен і калину...

З тим вже Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає.

А Марійчине серце стискається від болю, як бачить, що люд помирає. Змарніла Марія, аж світиться.

Все пестить та цілує донечку, а думи в голові, як чорні хмари... А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала:

- Шийте, шийте хрести... вишивайте... Будете жити! Рятуйтесь!

А люди не вірили їй.

Марія взяла на руки Іванку і побігла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю всі зібралися.

- Не повірили! Думаєте, здуріла?

Миттю зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, - та й впала мертвою біля доньки.

З того часу відійшла хвороба за ліси і моря. А люди ходять у вишиванках.

 Матері навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

- Матусю! То це сорочка бабці моєї?!

-Так, так, синку! Це найдорожча реліквія нашої сім'ї. Ми свято бережемо цей безцінний скарб.

- Тепер, дитино, ти знаєш, звідки прийшла та краса до людей...

Традиційний український посуд: миска, полумисок, мисник (полиця для посуду), макітра, горщик, глечик, куманець, горнятко, кайстроник, тарілка, тарелі, горнець (горщик), кухоль, склянка, кварта, каструля, відро, цебро, діжа, макогін, сковорідка, ложка (дерев’яна, металева), виделка, дійниця, качалка та ін.

      Посуд, як і інші побутові речі, має різну назву в різних регіонах України.

       Предмети побуту: коцюба, рогач, деркач, ціп, граблі, трійчатки, лопата, соха, віник, ніж, сікач, ночви, рубель (праска), праска, килимок, порток (скатерть), лава, ослін, ослінчик, райбачка (ребриста дошка, яка використовувалась при пранні одягу), кужіль, мотовило.

Віночок, сплетений з квіточок і трав, оздоблений яскравими стрічками, — один з найдавніших українських символів. Образ української дівчини неможливий без гарно увінчаної квітами голови.  Вінок – символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок також є символом довершеності:

                                                        А в цьому домочку як у віночку

                                                        Тут господар – багатства володар

                                                        Тут господиня – червона калина

                                                         Тут дівочки - як квіточки

                                                         Тут синочки – як колосочки!

     Зображення вінків було на одязі, скатертинах, рушниках;  досить часто його використовували як елемент  декорування будинку. І, звичайно, він є незмінним атрибутом свята Івана Купала, що відзначається 7 липня.

     Український віночок – не просто окраса, оберіг, “знахар душі”, бо в ньому є надзвичайна сила, що знімає біль, волосся береже.  Символічне значення  квітів у віночку: деревій – символ нескореності; барвінок – символ життя; безсмертник – символ здоров’я; мак – символ туги та печалі; чорнобривці – знімають головний біль; незабудки – зір розвивають; ромашка – серце заспокоює, символ доброти і ніжності; троянда – символ кохання; біла лілія – символ чистоти і невинності, вважається квіткою Марії; вереск – символ самостійності; дзвоник польовий – вдячність; півонія – символ довголіття; мальва – краса, холодність; безсмертник – символ здоров’я роду людського; яблуневий цвіт – невмируща любов материнства; любисток і волошки – символ людської відданості, вміння бути корисним; вусики хмелю – знак гнучкості, розуму; калина – символ краси, дівочої вроди, символ України.

      А ще віночок може бути зі стрічками та без стрічок. Стрічки – обереги волосся від чужих очей, відмірялися за довжиною дівочої коси й відрізались трохи нижче коси, щоб її сховати.  Символічне значення стрічок у віночку: світло-коричнева – символ землі-годувальниці; жовта – символ сонця; зелена – символ краси і молодості; синя – символ неба і води; жовтогаряча – символ хліба; фіолетова – символ мудрості; рожева – символ  достатку; малинова – символ душевності, щирості.

      Перший віночок мама робила для трирічної доньки. Змочувала його сім днів у росах, коли на небі сонце зійде, а тоді лише до скрині клала. Одягали віночок і на Спаса, як давали свячене яблуко. Цей віночок складався з чорнобривців, незабудок, барвінку та ромашки. Стрічки ж вплітали такі: жовтогарячу, блакитну, синю, фіолетову. Другий віночок для доні робився у чотири роки, а головною його прикметою було те, що всі квіти віночка мали розсічені кінчики пелюсток. До нього входили: чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки, безсмертник, листочки яблуні.  Вважалося, що вінок з живих квітів захищає дівчину від напасників і лихого ока. Народ вірив, що дівчина, маючи на своїй голові вінок, володіє чарами. А ще вінок на голові і для здоров’я, тому є квіти, які потрібно обов’язково вплести. Вплітати до віночка можна було до 12 різних квіток. 

Традиційний український одяг має регіональні та етнічні різновиди. Концепція традиційного одягу має відношення до регіону Центральної України, хоча навіть найближчі села мають деякі розбіжності. Вишивання на одязі є головною прикрасою, що може надати повну інформацію по її власника (місце проживання, рід, приблизний вік та одяг).

        Традиційний чоловічий одяг: сорочка з вишивкою спереду та на манжетах, сині штани з вовни, широкий червоний пасок; верхній одяг з вовни коричневого кольору; шапка з хутра вівці сірого кольору; темно-червоні шкіряні чоботи.

         Традиційний жіночий одяг: сорочка з вишивкою; спідниця з візерунком та фартух; жупан чорного кольору з оксамиту; вінок зі стрічками; коралове намисто; червоні шкіряні чоботи.

         Особливості національного одягу. Український національний костюм – це не просто одяг. Це символ нації, це мистецтво і народне надбання. Це пам’ять наших предків, що відроджується на п’яльцях рукодільниць. Це – гордість українського народу. Це майстерність, що пережила роки. Національний одяг представляє соборну Україну; він є таким же символом нації як і мова, віра, звичаї. Основа українського національного одягу – стиль барокко, який проявляється в перебільшеннях основних форм. Згадаймо хоча б вишиті рукава жіночої сорочки, орнамент вишивок, мережива, спеціальні декоративні тканини, плахти. Різнобарвні стрічки й нитки бус доповнюють одяг, надають йому святковості. Вінок – один з основних атрибутів жіночого українського національного костюму.  

       Українська народна “іграшкова культура” складна і розмаїта. Найбільш простою і прямолініцною класифікацією є поділ на дві групи:

•Іграшки у яких основною рисою є пластичні, художньо-естетичні фактори: ляльки, коники, баранці, олені, цапки, вершники, птахи, “барині”, “куми” тощо.

•Іграшки, основною функцією яких є результат здійснення механічної дії: деркачі, фуркала, калатала, свистки, луки зі стрілами, брязкальця, хихички тощо.

       Українська іграшка представлена ще й розмаїттям матеріалів. Можна виділити кілька її видів: дерев’яні, глиняні, м’які (ганчіркові), сирні, солом’яні та іграшки з природного матеріалу – сіна, реп’яхів, рогози, листя, качанів кукурудзи, тирси, вербової кори, льону, різноманітних квітів, овочів.

       Дерево – матеріал, який у сільській місцевості фактично завжди під рукою. Тому найбільше іграшок саморобок робили саме з дерева. Це свистки, мороки, візки, колиски, мініатюрний посуд, знаряддя праці, лялькові меблі і зброя.

       Для виготовлення ляльки-мотанки використовують тільки натуральні матеріали: бавовну, льон, вовну, дерево, бісер, збір трав тощо. Спосіб простий – перекручування й перев’язування тканини. Прикрашали мотанку народними орнаментами та вишивкою.

       Для глиняної іграшки характерний розпис зеленим, червоно-брунатним та жовтим кольорами по білому, жовтувато-білому тлі та жовтим, білим і зеленим кольорами по червоно-брунатному тлі. Візерунки переважно рослинно-геометричні.

       Народна іграшка – унікальне явище традиційної культури українців. Вона є водночас предметом народної гри, засобом виховання та розвитком дитини, об’єктом творчості, художнім витвором, національним суверенітетом.

Писанкарство – давнє народне мистецтво, пов’язане з дохристиянськими обрядами зустрічі весни і початку нового року. Писанка – символ Сонця, любові, краси, радості, зародження нового життя. Кожен елемент писанки символізує давні уявлення наших предків, що збереглися з часів Трипільської культури.  Мотиви мають сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть “У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки”.

       У великодню суботу фарбують крашанки і розмальовують писанки – яйце в слов’ян було символом перемоги життя над смертю. Парубки дарували писанки та крашанки дівчатам, батьки роздавали їх дітям. Не приймати від когось в дарунок писанку чи крашанку означає дуже образити того, хто її дарує.

        Писанка – це весняне свято доброзичливості.

Украї́нські наро́дні інструме́нти — музичні інструменти українського народу, один із проявів його культури. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів.

Значна частина українських народних музичних інструментів сягає часів Русі. Водночас на конструкції музичних інструментів України, їхньому строї і навіть у назвах позначилися взаємозв'язок і взаємовплив культур різних народів. Деякі інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

     Народні музичні інструменти України – це яскрава сторінка історії музичної культури українського народу. Вони виявляють багатство його душі, свідчать про високу матеріальну та духовну культуру. Українські народні музичні інструменти є ще одним підтвердженням наспівного, мелодійного характеру української музики, її багатоголосся.

      ВОЛИНКИ. Дуда, коза, баран, міх – все це назви одного і того самого народного музичного інструмента, що відомий багатьом народам світу. Найбільш розповсюджена його назва – волинка. Вона виготовляється з вичиненої шкіри кози, або теляти. З цієї шкіри роблять суцільний міх, який служить резервуаром повітря. В один з отворів міха вставляють трубку, через яку музикант вдуває повітря. Друга трубка – ігрова. У ній, крім пищиків, є 6 отворів для зміни висоти звуку. Третя трубка з басовим пищиком забезпечує бурдонний (постійний) звук. Наповнивши міх повітрям, музикант натискує на нього ліктем і посилає повітря в ігрову та бурдонну трубку, викликаючи верескливе звучання пищиків. Волинки дійшли до нас із давніх часів. Грали на них переважно пастухи.

        СОПІЛКА – один з найбільш розповсюджених у музичному побуті України інструмент. З глибини тисячоліть дійшов він до нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка... За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, нові специфічні прийоми видобування звуку. Виготовляли сопілки з верби, клена, калини, смереки, груші, бузини. На Гуцульщині така сопілка зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений.

БАНДУРА (польськ. – bandura; походить від грецької паудойра — триструнний інструмент) – український багатострунний шинковий музичний інструмент. Корпус кобзи-бандури – овальний видовбаний з верби, груші, горіха чи іншого дерева. Кількість струн на інструменті коливалася від 7 до 20 і більше. По формі бандура – інструмент лютневого сімейства, а по звуковидобуванню бандура відноситься до гусельного сімейства. Нерідко виконавці застосовують для гри плектр. Бандура звучить як сольний інструмент, але найчастіше використовується в ансамблі. На Україні утворена Державна капела бандуристів України.

        СКРИПКА (від старослов'янської скрипати – скрипіти) – струнний смичковий інструмент. Класичний вид його вироблявся ще в ХV-ХVІ віках одночасно у різних країнах (Польщі, Італії, Франції). На півночі Італії виникли цілі школи скрипкових майстрів, особливо в Кремоне, де працювали Андре та Ніколо Аматі, Дж. Гварнері, А. Страдиварі. Саме цими майстрами була розроблена конструкція скрипки, яка й у наш час є найкращою. Група скрипкових інструментів заклала основу класичного складу симфонічного оркестру ще в середині XVIII ст. Скрипка інтенсивно розвивається і як сольний інструмент. Нові жанри інструментальної музики ХVІІ-ХVІІІ століття – сольна соната і сольний концерт — виникли спочатку саме як жанри скрипкової музики.

        ЦИМБАЛИ (від угорської – сіmbаlоt) – струнний ударний музичний інструмент, який має дерев'яний корпус трапецієподібної форми з натягнутими на ньому струнами. Видобування звуку на цимбалах здійснюється завдяки ударами палички (або колотушки) по струнам.  Цимбали відносяться до найстаріших музичних інструментів. Перші зображання його знайшли на давньоассирійських пам'ятниках. У Західній Європі цимбали були розповсюджені в Угорщині. У кінці XIX ст. цимбали були реконструйовані музичним майстром В.Шундой. В оркестрі народних музичних інструментів виконавець бере цимбали на коліна. Цимбали використовуються як сольний, так і оркестровий інструмент. Цимбали і сьогодні входять до складу народних музичних оркестрів Угорщини, Польщі, Румунії, Росії, України.

        ЛОЖКИ ДЕРЕВ'ЯНІ – звичайні селянські супові ложки. Щоб вони звучали голосніше, використовують тверді та '"дзвінкі" породи дерев. Звук ложок нагадує звук кастаньєт, але більш відкритий по тембру.

        ТРІСКАЧКИ – набір дерев'яних дощечок (20), які нанизані на жильну струну й утворюють сухий та різкий звук. На тріскачках вистукують грайливі ритмічні фігури.

        НАКРИ – невеликі глиняні горщики з натягненою на них шкірою. Вони були введені В. В. Андрєєвим, але зараз вони майже не застосовуються. Їхнє місце зайняли литаври.

        РУБЕЛЬ – дошка з нарізаними поперек зубцями. Грають на рублі твердою палицею, утворюючи сухий іскристий потік звуків. Уживається рубель у п'єсах жартівливого, скерцозного характеру.