Про дружбу

В житті усім потрібна дружба:
І для розваг, і для журби, й для служби.
Із другом легше в світі жити,
Але й дружити треба вміти.

Слід другові допомагати,
В пригоді завжди захищати,
Слід жарти друга розуміти
Й самому жартувати вміти.

Коли ж якесь нерозуміння,
Потрібно виявить терпіння.
При сварці – швидше помиритись –
Не варто з друзями сваритись

____________________________________________________________

ПРИТЧА ПРО ДРУЖБУ

Олена Бондар (Бондаренко)

В якімсь селі дідусь один вмирав,

На Той світ вже збирався у дорогу...

До рук ікону взяв, поцілував,

Хоч я й старий, та міг би ще служить, 

А наостанок все д прохав у Бога:

Порадником і дітям і онукам,

Відстрочив трохи з сонечком розлуку.

Якби ж ти, Боже, дав іще пожить

Господь почув, подумав і спитав, 

Тобі пожити... Добре, скільки хочеш?

Сховавши усміх, зазирнувши в очі:

Відстрочить, кажеш? - Може б я і дав

На гілці скільки майорить листочків.

Дідусь ожив відразу, звеселів,

Подумав про онуків, про синочків

О Господи! Ти стільки дай років -

-Ні, не проси, - і це тобі багато.

-Ні, це багато, Бог йому на це, -

Не можу скільки літ тобі ще дати.

-Ну, скільки яблук має деревце?

По справедливості і по заслузі.

-Тоді дай стільки, скільки за роки

Хороших, вірних мав я друзів.

-Хай буде так, - торкнувсь його руки.

.................................................................

І Бог пішов, а той дідусь піднявсь

І сиві вуса підкрутив завзято, - 

Бо друзів за життя він стільки мав,

Як яблук і листочків разом взятих!

І душу мати чисту, мов кришталь!

В цієї притчі є проста мораль:

Щасливо й довго в світі щоб прожити -

Любити треба світ, з людьми дружити.

ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ - УКРАЇНИ

    Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.

    Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом і інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

  Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

  Першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала вдова князя Ігоря, княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше - у Києві, у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків.

   По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства. За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь було прислано на Русь посольство на чолі з єпископом Адальбертом. Проте вже у 962 р. він повернувся ні з чим.

   По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходила підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег, ймовірно, вже були християнами.

  Продовжити справу своєї бабусі  - хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією - зміг лише князь Володимир Великий. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир, переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

  Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

  Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра.

   За переказами, Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали.

   Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - "волхви", вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

  Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство. Першим митрополитом, про якого існує згадка в писаних джерелах, був грек Теотемпт.

  З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах.

  Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

  Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

  У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

  Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

  Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

http://bookster.com.ua/seminars/question/1696 

Ш А Х И - 
гра для кмітливих та думаючих

    Подібно іншим іграм, що з’явилися на землі багато століть тому, шахи були винайдені дуже давно. Історія шахів, за деякими відомостями, налічує понад три тисячі років.

    Істинного їх віку вже ніхто не зможе встановити достовірно. За однією з найвідоміших легенд, історія шахів почалася приблизно в 1000 р. до н. е..: їх для одного правителя винайшов великий індійський математик, якому приписують і відкриття зведення чисел у ступінь. Спочатку в цю гру потрібно було грати вчотирьох і знищувати всі фігури супротивників, але з часом вона трохи трансформувалася, і в шахи стали грати вже два гравці.

        Історія шахів продовжилася їх розповсюдженням за межі давньої Індії. Вже в 600 р. до нашої ери про них згадували в перських поемах. Араби вдосконалили цю гру. Переможцем став вважатися той, хто ставив противнику «мат» – положення в грі, коли фігура «король» більше не має вільних ходів. Далі розповсюдження цієї інтелектуальної гри тривало кілька століть по всьому світу. Історія шахів в Європі почалася в І тис. н. е.., коли маври завезли їх до Іспанії. Далі гра поширилася в Італії, Франції та Португалії. Католицька церква негативно поставилася до шахів, і тривалий час їх забороняла. Незважаючи на церковні гоніння, вони продовжували свій тріумфальний хід по світу і постійно вдосконалювалися. Вважається, що вже до Х V ст. н. е.. вони придбали свій сучасний вигляд. Історія шахів в Росії почалася під час татаро-монгольських набігів, ще в ІХ – Х ст н. е.., а пізніше їх найчастіше привозили з Польщі. Російська церква також довго забороняла гру в шахи, але вже в Х VІІ столітті в неї грали знатні люди і духовенство практично по всій Росії.

    Слово «шахи» спочатку походить від перського слова «шах» (король) і давньоарабської слова «мат» (помер). Після появи шахів в Європі про цю гру і її теорії було написано безліч книг. Сучасні офіційно визнані правила шахів мало відрізняються від тих, за якими грали в цю гру 500 років тому.

       Шахова гра – це змагання, в якому два суперника за певними правилами по черзі переміщають фігури на 64-клітинній дошці з темними і білими квадратами. Найбільш поширеною її різновидом, що витримала випробування часом, є класичні шахи. Правила такої гри були прийняті ФІДЕ (Міжнародна шахова федерація). У переважній більшості змагань міжнародного рівня діють зафіксовані в 2004 р. Конгресом ФІДЕ «Правила шахів». Згідно з ними, поля шахівниці називають білими і чорними. Відповідно суперники грають шаховими фігурами білого і чорного (темного) кольору. Надруковане зображення дошки називають шахової діаграмою. У змаганнях дошка розташовується так, щоб ліве кутове поле, найближчим до кожного гравця, було чорного кольору. Прямий поздовжній ряд клітин (полів), що починається і закінчується на крайніх (граничних) полях, називається вертикаллю. Поперечний ряд полів називається горизонталлю. Ряд полів, дотичних тільки кутами, називають діагоналлю. Ряд дотичних послідовно полів, центри яких з’єднуються одним відрізком прямої лінії, називають шахової лінією.

    Всі шахові фігури мають свою назву, траєкторію руху і початкове місце розташування. Ходи записуються за допомогою певних правил і позначень у вигляді тексту, званого шахової нотацією. Всі фігури належать до одного з шести типів, кожен з яких має свої властивості, які проявляються в їх переміщенні. Суперники на початку гри мають по 16 фігур. Повний їх одноколірний набір: король, ферзь, по 2 слона і коня, 2 тури, 8 пішаків. Колір фігур визначають за допомогою жеребу. Первісне розташування шахових фігур завжди залишається незмінним, на певних полях. Поля з фігурами називають зайнятими, а без них – вільними. Пішаки розташовуються на полях 2 і 7 горизонталі; лодії – на кутових полях, біля них – коні, за ними – слони. Ферзі розташовуються на полях d1, d8, а королі – на e1, e8.

        Для будь-якого гравця в шахах можливий один із трьох результатів партії: програш, нічия, виграш. При виграші переміг суперник оголошує програв «мат», а при нічиїй оголошується «пат».

         Теорія шахів являє собою всю сукупність знань про закономірності та особливості цієї гри. Вона дає оцінку кожної ситуації та рекомендації з просування фігур до мети. Без вивчення теорії шахів неможливо досконально вивчити цю гру і добитися в ній успіху.

15 липня — День українських миротворців.

Верховна Рада України, 21 травня 2013 року, одноголосно прийняла Постанову №  292-VII «Про встановлення Дня українських миротворців»^[1]. Постановою визначено 15 липня Днем українських миротворців з подальшим відзначенням його на державному рівні, з метою вшануванням мужності і звитяги, зразкового виконання службових обов'язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій та забезпечення збереження пам'яті славетних героїв-миротворців, які загинули під час виконання обов'язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу.

Кабінету Міністрів України рекомендовано у місячний строк з дня прийняття цієї Постанови створити Організаційний комітет зі створення Алеї Слави героям-миротворцям у Наводницькому парку міста Києва та спорудження у місті Києві пам'ятника воїнам-миротворцям, які загинули під час виконання обов'язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу.

Метою Постанови є прийняття рішення про визначення 15-го липня Днем українських миротворців з подальшим відзначенням його на державному рівні та вшануванням мужності і звитяги, зразкового виконання службових обов'язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій та забезпечення збереження пам'яті славетних героїв-миротворців, які загинули під час виконання обов'язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу.

Країни — учасниці миротворчих операцій ООН відзначають Міжнародний день миротворців Організації Об'єднаних Націй 29 травня (який встановлено рішенням Генеральної Асамблеї ООН 11 грудня 2002 року на вшанування миротворців всіх країн, учасників миротворчих операцій і миротворчих місій ООН та введено в дію Указом Президента України від 30 квітня 2003 року № 374/2003). Крім того, кожна країна встановила національні дати коли вшановують героїв-миротворців, представників свого народу.

У зв'язку з вищезазначеним прийнято рішення встановити відзначення 15 липня Днем українських миротворців з метою вшанування на державному рівні славетних синів і доньок українського народу. Це, безперечно, сприятиме патріотичному вихованню громадян України.

Завданням проекту постанови також є забезпечення збереження славних бойових традицій українського народу, формування гордості за сучасних воїнів героїв — миротворців, посилення патріотичного виховання громадян та формування загальнонаціональної пошани до видатних синів і доньок українського народу які поклали своє життя за збереження миру в наш час.

7 липня - Івана Купала

Найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят – це свято молоді – Купало, або Купайло, що з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято.

Йдеться про народження Івана Хрестителя, яке святкується церквою 7 липня, або 24 червня за старим календарем. Після поширення християнства давнє народне свято Купала в результаті «християнського нашарування» почало називатися святом Івана Купала, а в окремих місцевостях побутували навіть такі назви, як Іванець, на Буковині – Іван Лопушник.

Але народна пам’ять зберегла Купальську обрядовість та пісні, які, як гаївки та колядки, належать до найдавніших часів, до первісних поезій та ритуалів на честь життєподателя – Сонця. Звичайно, багато чого було втрачено за останнє століття, коли йшла відверта боротьба з національними традиціями і народними обрядами. 

Наші предки святкували Івана Купала 20-22 червня в час літнього сонцестояння: увечері, вночі і в самий день Купала. Свято Купайла відбувалося саме в період, коли сонце приходило до зеніту – найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу та для людини. Вся рослинність досягала свого апогею, все нестримно росло, розцвітало, множилося, раділо життю.

Це свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця - Купала і тим самим завершує панування весняного сонця - Ярила. В цей час небесне світило перебуває у куполі - найвищій небесній точці, тому дні тоді найдовші, а ночі - найкоротші. Рослинний і тваринний світ отримує найбільше тепла і світла, визрівають зерна і плоди. Купала називають Богом плодючості й зображають з відповідними ознаками, що символізують чоловічий початок та запліднюючу силу.

Головні персонажі свята - Купала та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються, відповідно, хлопцями й дівчатами або виготовляються як опудала. Поєднання чоловічої і жіночої стихій породжує життя, яке на святі символізує гілка верби - Купайлиця.

Свято починається ввечері, напередодні Купала. Основним стрижнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь, який символізує сонце-зародок у материнській утробі. Він має горіти цілу ніч - від заходу Сонця-Ярила в лоно Матері-Землі (смерті) до сходу (народження) Купала. Перед запаленням вогнища чотири чоловіки зі смолоскипами стають квадратом навколо хмизу, що позначає чотири сонця (чотири пори року). Потім всі сходяться до хмизу і запалюють вогнище, що символізує "сонячне сплетіння".

У надвечір'я дівчата гадають на судженого - кидають у воду свої вінки, а хлопці повинні їх дістати. Вінок - це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістане, того й дівчина повинна поцілувати і мусить бути з ним у парі на це свято (як правило, вибір зарання узгоджують).

Якщо дівчата примушують хлопців (вогонь) зайти за вінком у свою стихію (воду), то після запалення вогню при заході сонця хлопці перестрибують через вогонь спочатку самі, показуючи свою спритність, а потім, як стихне полум'я, у парі з тими дівчатами, вінки яких дістали. Кожен вважає за честь очиститися вогнем, тричі перестрибнувши через багаття. Існують прикмети, пов'язані з цим: якщо парубок найвище стрибнув - буде гарний урожай у його родини, вскочить у полум'я - чекай біди. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною - вони неодмінно одружаться і проживуть у злагоді все життя. Тому важливо знати, що не можна стрибати через Купальське вогнище будь із ким, а лише з судженим (судженою).

Хлопці спускають з гори вогняне колесо-сонце (символ літнього сонцевороту) або ж розкручують його на стовпі під загальне пожвавлення і радість.

Коли забави стихають, люди від вогнища запалюють свічки на заготовлених зарання кошиках-віночках і йдуть до річки, щоб пустити їх водою й ушанувати предків. Після цього всі сідають за святкову вечерю, віддаючи шану предкам і молячись за народження літнього сонця Купали.

Купальська ніч і Купальські вогні

Коли вечоріло, дівчата з хлопцями збиралися окремо і йшли до лісу. Дівчата співали пісень і несли гільце – гарний вершок черешні, вишні, яблуні чи клена. Прийшовши в ліс, встановлювали гільце в землю і оздоблювали його польовими та городніми квітами, зокрема, любистком, трояндами, барвінком, обвішували цукерками, бубликами та випеченими у вигляді пташок пташками, прикрашали різнокольоровими стрічками. На вершечок настромлювали невеличкий віночок з барвінку. Непомітно в кількох місцях прив’язували кропиву та колючі будяки.

У цей час хлопці здобували живого вогню – терли сухі деревини – і розпалювали багаття. Спочатку в землю вбивали довгу палку, навколо неї накладали хмизу і, здобувши живий вогонь, чотири хлопці одночасно підпалювали це багаття з чотирьох сторін. І коли вже вогонь освітлював місце святкування, хлопці роздивлялися дівчат і умовлялися, хто яку дівчину буде ловити.

Дівчата навколо свого гільця водили хоровод, співаючи купальських пісень:

Ой, вербо, вербице!
Час тобі, вербице, розвиватися!
Ой, ще не час, не пора.
Час, тобі, Іваночку, женитися!
Ой, ще не час, не пора:
Ой, ще ж моя дівчина молода...
Та нехай до літа, до Йвана,
Щоб моя дівчина погуляла.
Та нехай до літа, до Петра,
Щоб моя дівчина підросла...

Хлопці враз підбігали до дівчат з усіх боків, намагаючись вихопити гільце, видерти його з рук дівчат. Дівчата не давали... Врешті гільце спільно ламали і кидали у вогнище. Дівчата розбігалися в усі сторони, хлопці їх ловили і несли до вогню. Там вони ставали у коло навколо вогнища, йшли по сонцю і співали купальських хороводних пісень.

По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю.
Ой, поливши, та й нащипаю. (Дівчата щипають хлопців).
Нащипавши, віночка зів’ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме...

Спочатку через вогнище стрибали найстарші хлопці, потім – попарно, хлопець з дівчиною. Хто не стрибав, співали:

А ти, Яне, святий Яне,
Освяти нам наше зело,
Наше зело і коренє,
Што на огень положене.

Коли всі перестрибали, тоді гуртом співають знов:

А на Яна, на Янонька
Купалася ластівонька.
Купалася, купалася,
А на матку волалася.
Матко моя, подай ручку,
Не дай згинуть мой сердечку.
Матко, матко, подай обі,
Не дай згинуть в зимній воді.

Ця пісня записана на Лемківщині. В різних місцевостях співали різні пісні. Пізньої ночі вогонь розкидали по поляні, затоптували його ногами, бо ці рештки купальського вогню є чарівні. І коли відьма чи упир або вовкулака дістануть щось із цього вогню, можуть заподіяти зле людям.

Цвіт папороті у ніч на Івана Купала

Бажаючі йдуть у ліс шукати цвіт папороті, як правило, парами. Хтось намагається знайти за її допомогою скарби, а хтось знаходить своє щастя - кохання.

В цей час рослини набирали чарівних, лікувальних та цілющих властивостей. Лише в Купальську ніч на папороті серед ночі розцвітала чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник. Хто її зірве, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку щастя. Той щасливець причарує найкращу дівчину, матиме найвищий урожай, не боятиметься лихих сил.

Але ж за Квіткою щастя чигають не тільки люди, а ще лихі сили, з якими важко боротися тій людині, яка її знайде. Вони намагаються перешкодити, відвернути увагу молодого парубка, який цю квітку знаходить – старому, як правило, не щастило її знайти. І якщо молодому чоловікові все ж пощастило знайти квітку щастя, він мусив прорізати шкіру мізинця-пальця на лівій руці і всунути ту квітку під шкіру. Можна було сховати квітку під капелюхом на голові або на серці під сорочкою. Далі людина мусить взяти в ліву руку полин або татарзілля й обвести навколо себе крейдою – лише тоді лихі сили не змужуть нічого вдіяти щасливцеві.

Квітка щастя розцвітає раз на рік – саме на Купайла – або раз на 3-5 років. А коли розцвітає, чується наче постріл, наче грім. Ліс зашумить, загуде... І висока стрілка вмить виросте. А на ній з’явиться червона, невиданої краси вогняна квітка, яка розквітне, а пахощі підуть по всьому лісу. І навколо неї з’являться добрі духи-душі предків, які також радіють. Жінкам ця квітка не трапляється, бо то великий страх її взяти.

Охорона господарства в Купальську ніч

Купальська ніч – чарівна ніч. В цю ніч ходить щастя по землі, а разом із ним і темні лихі сили. У ніч під Купала господарі і господині в селі не спали, бо лихі сили могли заподіяти лиха в господарстві, зіпсувати корову чи коня або ж оселитися в цю ніч в хаті. Охороняючи господарство саме на Купала – добре буде весь рік. Ще за два дні до Купала дівчата обтикають навколо хату попід стріхи лопухом, якого й боїться лиха сила.

Господар у стайні та на пасіці накидав полину, осикових гілок, поклав гострим лезом догори сокиру у воротах та проводив риску крейдою. Господиня клала ніж на порозі, а на вікнах ставила осикові гілки. А як лише смеркне, вона йшла до обори й підкурювала там чарівним минулорічним зіллям, щоб відьма не приступила. Дівчата в цей день носили часник за поясом.

В святі Купайла збереглося давнє поклоніння наших пращурів Воді й Вогню. Вони їх вважали всеочищаючими, всеоберігаючими і цілющими силами. Ось чому свято Купайла відбувалося здебільшого за участю води і вогнів – на честь цих двох стихій.

Купальська ніч духовно єднає людину з природою, возвеличує побут, освячує почуття молодих сердець.

Ще вдосвіта люди йдуть вмитися джерелицею і набрати цілющої води у криницях, яка освячується Волхвом.

До світання дівчата поспішали до криниці набрати чарівну купальську воду. З цієї води та з чарівного зілля мати робить своїй доньці купіль. Мати миє доньці голову, промовляючи чарівні слова. Після цього вся родина ходила по росі, а мати з донькою качалися в ній. Мати обов’язково набирала купальської чарівної роси в пляшечку, найкраще – росу з капусти.

Після дійств біля криниці всі підіймаються на пагорб, щоб зустріти сонце, вогнище вже більше не підтримують, воно само поступово гасне. На пагорбі проголошуються славні сонцю, подяки Дажбогу за життя і молитви за добрий урожай.

Збір зілля і квітів на вінки

У Купальську ніч польові та лісові трави набирають виняткових чарівних властивостей, великої лікувальної сили.

Іще не скоро сонце покажеться на небі, ще триває Купальська ніч, а бабусі й відьми вже крадькома, щоб їх не побачили, йдуть до лісу збирати зілля, яке в цю ніч набуло виняткових чарівних і цілющих властивостей. Молоді дівчата збирали зілля для кохання – тирлич-зілля, сон-траву, ромен-зілля, васильки.

Вранці, як тільки розвидниться, дівчата йшли гуртом до лісу та в поле збирати квіти для вінків. Найголовніше для вінків – барвінок. З лісових квітів ще збирали ромен-зілля, боркун-зілля, материнку, чебрець, нечуй-вітер, братки, з польових – волошки, мак, сокирки, колоски хлібних зел, з городніх – любисток, м’яту, чорнобривці, ласкавці та кудрявці.

Зібравши досить різних квітів, вони йшли до річки або прямо в лісі сідають колом і плетуть вінки. В деяких місцевостях дівчата плели вінки напередодні Купайла. Кожна дівчина мала сплести два вінка. Далі проводився своєрідний хоровод із вінками – дівчата повільно йдуть одна за одною, піднімаючи до сонця вінки, які тримали в обох руках. При цьому вони підтанцьовували і співали купальських пісень.

Дівчата ховали свої вінки, щоб хлопці не «викрали», бо то поганий знак, ці вінки дівчата потім пускали по воді й ворожили, хто, коли і з ким побереться:

Гей, на Івана, гей, на Купала,
Красна дівчина долі шукала.
Квітки збирала, віночок вила,
Долі водою його пустила.

Полинь, віночку, по бистрій хвилі,
Поплинь під хату, де живе милий,
Поплив віночок долі водою,
Серце дівчини забрав з собою.